УКРАЇНЦІ НА СЛУЖБІ ЦАРЯ | Український Уланський Полк – на захисті Російської Імперії
............................................................................
Там сила вража сила не устоїть».
............................................................................
Це слова не просто апостола українського відродження, поета та драматурга, а й солдата, ватажка Сіверського карабінерського полку Івана Котляревського. Хоч ми знаємо його передусім як автора «Енеїди», та не варто забувати і про його військові звитяги. У 1796–1808 роках він служив у Сіверському карабінерському полку, воював у російсько-турецькій війні 1806–1812 років, брав участь в облозі Ізмаїлу. За дипломатичні та бойові заслуги нагороджений орденом Святої Анни. А вже у 1812 році, коли французький імператор Наполеон рушив на Росію, Котляревський у містечку Горошині на Полтавщині сформував 5-й Український козацький полк. Це був доказ: українці не лише співали й писали, а й зі зброєю в руках боронили державу.
Саме у цей час, у 1812 році, на Київщині та Поділлі було створено і 1-й Український козацький полк під проводом полковника Івана де-Вітта. Мало хто тоді усвідомлював, що цей підрозділ стане символом тривкої тяглості української військової традиції. Його перше бойове хрещення відбулося у Вітчизняній війні 1812 року проти Наполеона. Полк відзначився у боях і з честю пройшов закордонні походи 1813–1814 років, завершивши їх у Парижі. Саме там, серед переможців, українські вояки вписали своє ім’я в європейську військову історію.
уланського полку (1820)
Невдовзі полк був переформований в уланський і отримав власну неповторну ідентичність. Штаб-офіцери носили форму синіх і золотих кольорів, що підкреслювало високу честь служби та відмінність українських уланів серед інших частин імперської армії.
Не минуло й кількох років, як імперія визнала заслуги українських вояків. 30 серпня 1814 року полку було пожалувано срібні труби з викарбуваним написом: «1-го Украинскаго Казачьяго полка, 30-го Августа 1814 года». Це був не просто знак пошани, а офіційне визнання того, що існує саме «український полк». Пізніше, 31 грудня 1817 року, половину цих труб передали до новосформованого 3-го Українського уланського полку, що стало ще одним підтвердженням: українські частини не тільки існували, а й розросталися.
Українських казацьких полків, в 1812 —
1815 роках.
У подальші роки полк неодноразово отримував нові відзнаки:
6 грудня 1831 року — знаки на шапки з написом «За отличiе»;
1 січня 1832 року — три штандарти з червоними кутами й срібним шиттям;
3 квітня 1834 року — ще один штандарт для 4-го дивізіону.
Особливо яскравою сторінкою стала участь у придушенні польського заколоту 1830–1831 років. Саме тоді українські улани показали непохитну дисципліну й бойовий вишкіл, зламавши спротив заколотників під Гроховом, біля Варшави та Воли. Це було більше, ніж просто військова кампанія. Коли польські еліти намагалися трактувати українські землі як свої «Kresy Wschodnie», саме український уланський полк продемонстрував на полі бою, що він є окремою силою, яка не дозволить чужим амбіціям писати історію нашої землі.
У 1849 році полк отримав почесне шефство австрійського ерцгерцога Леопольда, ставши «Уланським полком Його Імператорської Високості Ерц-Герцога Леопольда». Цей факт особливий тим, що Леопольд був нащадком Анни Ярославни, доньки князя Ярослава Мудрого. Тож український полк у російській службі опинився під покровительством представника дому, пов’язаного кровно із Київською Руссю. Це було символічним поєднанням двох імперій і давньої київської традиції.
Навіть коли у 1856 році частину його ескадронів та відзнак передали до Бугського уланського полку, а решту розформували, у військовій пам’яті залишилася назва «український» та символіка, пов’язана з полком. Саме згодом він був переформований у 9-й Бугський уланський полк, який не лише відзначився доблестю на фронтах Першої світової війни, а й подарував нам кількох українських діячів — про що ми розповімо наступного разу.
Це важливо й тому, що розвінчує поширений міф: нібито всяка українськість у Російській імперії була зжита й винищена. Насправді ж існували цілі підрозділи з гордим іменем «український», і їхні нагороди, прапори та відзнаки це підтверджують.
Коли настала доба смути 1917 року, українські вояки, виховані ще в царській армії, показали себе одними з найкращих і найорганізованіших. Вони не розчинилися у хаосі, не пішли за інтернаціоналістською демагогією більшовиків. Навпаки — плече до плеча з українцями, ветеранами австрійської армії та Легіону УСС, вони стали до лав національних формувань. Схід і Захід зійшлися разом: колишні улани та галицькі усуси, козацькі нащадки з Подніпров’я і гірські стрільці з Карпат — усі вони злилися в єдиний потік, що ніс кару червоним катам і відстоював соборність України.
Таким чином, Український уланський полк — це не просто сторінка військової історії. Це місток від козацької шаблі до сучасного національного війська. Це доказ того, що українська військова традиція не загубилася в імперіях, а навпаки — загартувалася й у вирішальну хвилину стала цементом соборності, коли Схід і Захід, царські солдати й австрійські ветерани, зійшлися як одна нація.
