Онук Гетьмана Розумовського | Антоній Погорільський — Поет, Гетьманич, Українець Стародубщини.

............................................................................

Онук Гетьмана Розумовського, Антоній Погорільський, у миру Олексій Олексійович Перовський, народився 1787 року у Почепі на Стародубщині, яка належала його дідові, останньому гетьману України Кирилу Розумовському. Він був позашлюбним сином Олексія Кириловича Розумовського і Марії Михайлівни Соболевської, старший із братів Перовських, дядько Олексія Толстого та брат графів Лева і Василя Перовських. Його життя і творчість нерозривно пов’язані з Україною, зі Стародубщиною, з землею, де зберігаються пам’ять і слава козацьких предків.

Дитинство Олексія Перовського було непростим. Відданий до елітного пансіону, він відчував обмеження та суворість чужих правил. Одного разу він вирішив втекти, впав із паркану й зламав ногу. Ця кульгавість стала символом його прагнення до свободи, його непокірного духу. Незважаючи на фізичні обмеження, він навчався, читав і пізнавав світ — саме ці риси зробили його людиною, здатною відстоювати українську самобутність у літературі та житті.

У 1805 році Олексій Перовський вступив до Московського університету, а через два роки здобув звання доктора філософії та словесних наук, захистивши роботу трьома мовами — французькою, німецькою та російською. Професори Сохацький і Прокопович-Антонський пробудили в ньому жагу до української історії. Він почав збирати архівні матеріали, вивчати життя українського шляхетства, показувати його красу, гідність, водночас вказуючи на загрози деградації та зросійщення.

1812 року, під час війни з Наполеоном, нащадки козацької старшини стали на захист України, формуючи козацькі загони. Олексій Перовський, попри фізичні обмеження, став штаб-ротмістром 3-го українського козачого полку, бився під Дрезденом та Кульмом, доводячи, що українська слава живе в його серці. У Німеччині він знайомиться з князем Миколою Рєпніним і великим письменником Гофманом — їхній вплив визначає формування його світогляду, який згодом перетвориться на літературну потугу, здатну розкрити Україну світу.

1822 року після смерті батька Олексій Перовський успадковує маєтки Красний Ріг і Погорільці, де оселяється разом із сестрою Ганною та племінником Олексієм Толстим. Саме тут народжується його літературний псевдонім — Антоній Погорільський, що символізує повернення до рідної землі, до української історії та культури. У цих маєтках він творить свої шедеври, які відкривають правду про Україну, її людей, побут і дух.

1825—1828 роки — час створення повісті «Двійник, або Мої вечори в Малоросії», де поєднується реальність і фантастика. Автор створює надзвичайний світ, розмовляючи з Двійником — добродушним духом, який допомагає осмислити життя та людські слабкості. Саме з цього твору з’являється слово «двійник» і психологічний термін «роздвоєння особи». Пушкін захоплювався новелою «Лафертівська маківниця», читаючи її «двічі та одним духом».

Наступним шедевром стає роман «Монастирка» (1830—1833), перший великий твір із українського життя, де головна героїня, Галечка Орленко, повертається на рідну землю і стикається із застійним, деградованим дворянством. Погорільський сміливо показує перевертнів, які зреклися своєї нації заради вигоди: «пан Прижков, що мав від свого народження прізвище Прижко, але вигідно зрусифікувався, і став нібито росіянином». Літературна газета відзначала «жвавість картин, вірність описів, щасливо схоплені риси характерів малоруських та чудову мову», а Петро В’яземський писав: «Ось справжній і, ймовірно, перший у нас характерний роман». Історик Л. Соріна додає: «Роман відзначається прекрасною мовою, психологічною та етнографічною вірністю… І через 200 років мені чується той же малоруський говір, інтонації у жителів колишньої Гетьманщини».

У «Монастирці» оживає щоденна Україна: «Съестные припасы в Малороссии дешевы и к тому же употребляются домашние. Винокуренный завод снабжает мясом и лакомым для українців салом, крестьяне – яйцами и птицею; водка и наливки также не покупаются; пунш для обыкновенных гостей составляется с спиртом, настоенным на муравьях…». Кожна деталь демонструє традиції, культуру та самобутність українського народу, його силу, витримку і гордість.

Особливо важливий вплив Погорільського на Миколу Гоголя. Молодий Гоголь, який у той час навчався в Ніжинській гімназії вищих наук, познайомився з творами Погорільського, які відкривали йому справжню Україну, її народні традиції, побут і дух. Саме після знайомства з творами Погорільського Гоголь починає писати свої українські оповідання, які згодом стали фундаментом його слави. Авторитетні сучасники відзначали: Євген Баратинський при першому прочитанні «Вечорів на хуторі біля Диканьки» навіть приписував їх Перовському, бо вбачав у творах характерний стиль Погорільського. Таким чином, літературна спадщина Погорільського стала живим мостом між стародубською українською культурою та новою українською літературою, а його етнографічна точність відкривала світу реальний образ України.

Для племінника, малого Олексія Толстого, Погорільський створює казку «Чорна курка, або підземні жителі», яка навчала чесності, благородству та мужності. Він виховував племінника у любові до рідної землі та культури, знайомив із європейською спадщиною, формуючи в ньому повагу до мистецтва і власної нації. Малий Альоша Толстой усе життя пам’ятав дядька і продовжував його справу, називаючи Красний Ріг справжньою батьківщиною.

Антоній Погорільський першим серед письменників почав використовувати назву «українці» замість «малороси», показуючи світу, що Україна — це нація, а її народ — гордий, вільний і непоборний. Його літературна спадщина відкрила справжню Україну: «поборену, але нескорену Україну, що живе своїм, відмінним життям, яке не по-силам подолати жодним перевертням».

Антоній Погорільський — поет, гетьманич, українець Стародубщини, голос рідної землі і народу. Його життя і творчість — це доказ, що нація живе доти, поки пам’ятає своїх героїв, свою мову, свою культуру. Він залишив незабутній слід у літературі, вихованні нових поколінь та формуванні української національної свідомості, і сьогодні його слово звучить як заповіт: любити Україну, берегти її історію і традиції, творити і відстоювати свою землю.