Коли молодь обрала націю. Profession de foi і народження українського націоналізму

ІСТОРИЧНИЙ МАТЕРІАЛ

Євген Білоус

Редактор: Микита Боженко

Історична спільнота «Хоругва» · просвітницька платформа «Хлопоман» 

Кінець ХІХ століття став часом поступової зміни українського національного руху. Покоління, що формувалося та входило в суспільне життя у 1890-х роках, дедалі виразніше шукало нових відповідей на питання про майбутнє українців. Ідеї реформ, автономізму, федералізму та національної самобутності вже не були для них новими, однак поступово змінювалося саме розуміння того, як ці ідеї можна перетворити на політичну практику.

Предтечею цього напряму був ще Григорій Андрузький, який у своїх щоденникових нотатках сформував текст під назвою «Начерки Конституції Республіки». Він був невідомий його сучасникам і не мав жодного публічного впливу. Важливо, що Андрузький, будучи молодим кирило-мефодіївцем, продовжив їхню лінію бачення слов'янського державницького устрою. Зокрема, у згаданому тексті він пише про гіпотетичні Слов'янські Сполучені Штати таке:

 

«В государстве штатов: 1) Украина с Черноморьем, Галицией и Крымом; 2) Польша с

Познанью; Литвою и Жмудью; 3) Бесарабия с Молдавией и Валахией; 4) Остзея; 5) Сербия; 6) Болгария; 7) Дон.»

Після нього, поки не ясно, чи зустрічалися подібні аномальні випадки у відкритих джерелах до подій 90-х років, проте відбувався розвиток українофільства в рамках автономізму та федералізму. Нюансом також є ідея щодо окремішності українського етносу від російського, що неодноразово зустрічається у плеяді джерел, зокрема етнографічного спрямування. Водночас між рядками мимоволі проступає питання політичного контексту, що видно, зокрема, з тексту «Отзывъ из Кіева» 1862 р., де члени ранньої Київської громади стверджують абсурдність звинувачення їх у сепаратизмі:

 

«Если насъ упрекаютъ въ сепаратизмЂ, или по крайней мЂрЂ въ желаніи сепаратизма государственнаго, то мы объявляемъ, что это самая нелЂпая и самая наивная клевета. Никто вЂдь изъ насъ не только не говоритъ и не помышляетъ о политикЂ, но всякое политическое стремленіе, при настоящемъ состояніи общества, до того смЂшно и ребячески наивно въ нашихъ глазахъ, что серіозно даже считаемъ лишнимъ возражать на этотъ упрекъ.»

Важливо зазначити, що заява була адресована представникам центральної влади й мала на меті легалізувати діяльність громади. Отже, за жанром це радше офіційне виправдання, ніж інтимний маніфест. Наскільки текст відображає повний спектр приватних переконань його учасників — питання відкрите.

Наступним кроком, який лише притягує за вуха ідею української незалежності, стала записка М. Юзефовича «О так называемом украинофильском движении» 1875 року. Саме джерело не фіксує прямих доказів політичної складової українського руху, а лише використовує її як лякалку. Текст має власний особистісний контекст, адже конфлікт стосувався, зокрема, контролю над газетою «Киевский телеграф», яку українофіли перехопили.

Саму ідею так званого політичного українофільства автор записки пов'язав із твердженням:

«Политические идеи малорусской исключительности есть измышление австрийско-польской интриги, а у нас она пущена в ход поляками в начале 60-х годов».

Така «польська» загроза в політичних колах Російської імперії була не вперше озвучена й поступово переросла до того, що «поляк» стало чи не синонімом до «терориста». Загалом ця записка стала основною для створення Емського указу, який знизив обороти проукраїнського руху, зводячи його політичну частину до підпільної форми.

Першим кроком так званої «нової ери» стало створення політичних партій та вихід таємних організацій на суспільний огляд. Якщо брати до уваги Галичину, то йдеться про утворення та діяльність Русько-Української радикальної партії, у рамках якої після тривалих дискусій соціалістів визріла повноцінна ідея незалежності українських земель. Вона проявилася, зокрема, у тексті «Ukraina irredenta», перші розділи якої були відомі ще у 1893 р., а повноцінний текст побачив світ у 1896 р.:

 

«Вільна, велика, незалежна, політично самостійна Україна — одна, нероздільна від Сяну по Кавказ! — от єї стяг!»

У Підросійській Україні серед тих, хто був орієнтований на політичну ідентичність, можна сміливо назвати саме «Братство Тарасівців». Юрій Коллард, який пізніше стане співзасновником «Харківської української студентської громади», про початки організації напише:

«Братерство Тарасівців» заложено в літі 1891 на могилі Шевченка.

Основоположниками його були: Микола Байздренко, студент Харківського Ветеринарного інституту; Михайло Базькевич, студент Харківського Технологічного інституту; Іван Липа, студент Харківського університету, медичного факультету; Віталій Боровик, студент Харківського університету, природознавчого факультету.

Таким чином «Тарасівську Громаду» заложили харківці. В. Боровик скоро від’їхав до

Києва і приніс туди цю ідею. Київський гурток, опріч В. Боровика, складався з Є. Тимченка, Мус. Кононенка, Ол. Черняхівського, М. Міхновського, Вол. Самійленка. В Одесі був Дм. Сигаревич, у Чернігові — Мих. Коцюбинський. В Харкові до основоположників пристали: студенти університету: Ол. Кривко, Ол. Бурлюк, Мик. Дмитрієв; студенти техніки: Мик. Яценко і Гр. Чубенко; студенти Ветеринарного інституту: Дм. Дробиш і Ол. Столбин. Із інтеліґентів були: Зозуля, народній учитель, Вас. Степаненко і А. Катрухин, письменник. Гурток «Тарасівців» склався з молодих українських патріотів, які не задовольнялися українофільством і шукали стежок до національного радикалізму».

Їхній програмний текст «Profession de foi...» 1893 року вже має конкретні передумови до політичної складової самовизначення на території Підросійської України, які готувалися ще з 80-х років через «молодогромадівців». Водночас Леся

Українка у своєму листі до дядька М. Драгоманова згадує, що подібні тексти, як «Символ віри молодих українців», уже читала у «Правді», а тому мало що нового для себе вичитала, хоча конкретних прикладів не назвала. Загалом поетеса критикує авторів тексту через неповагу до старших поколінь та їхню малодосвідченість. Саму лінію подібних текстів вона називає «правдянством», адже це основне видання, що їх друкує та бере під свій «національний стяг», а самих авторів — «ні риба, ні м'ясо».

Свого часу І. Франко теж критично поставився до цього тексту, написавши замітку до газети «Kurjer Lwowski». У ній він вказує на розпливчастість та відсутність конкретики щодо того, як саме автори «уявляють собі цю автономію і децентралізацію російських народів: чи російська держава як така має бути повністю розбита і яким чином? Чи окремі автономні нації мають входити зі собою у якісь зв’язки і які, у яких випадках тощо?».

А стосовно екскурсу до історії він пише:

 

«...жодного спеціально українського національного життя історія не знає: Україна жила до кінця ХІІІ ст. спільним життям із цілою удільною Руссю, пізніше — спільним з Литвою, Польщею, Москвою і Росією, а її нинішній стан такий, що національне самостійне життя в усіх відношеннях є лише ідеалом, pium desiderium — і то не всіх народних мас, навіть не всієї інтелігенції, а лише жменьки тих, хто найсвідоміше, найпалкіше і найжвавіше відчуває тенденції часу. Маємо усіляке визнання і повну симпатію до тих ідеалів, але навіщо ґрунтувати їх на ілюзіях або на історичних фальшах, які до того ж цьому ідеалові жодної живої сили не додають?»

Проте вже ближче до кінця 90-х І. Франко змінить полярність власних поглядів — від лівоцентричних до правих — і навіть вступить у дискусію з Лесею Українкою щодо цієї проблематики.

Тепер щодо самого тексту «Profession de foi молодих українців»

Назва є французькою калькою: так називали друковану заяву кандидата перед виборцями. Підзаголовок указує на усне прочитання: «Читане на Тарасові роковини 1893 р. ув університетському місті на Україні». Мається на увазі Харків.

Сам текст було надруковано у львівській «Правді» у квітні 1893 р. Видання підписане «Братство тарасівців», а редакція додала супровідну примітку. Вона називає текст першою письмово висловленою національною програмою молодих українців і вітає авторів словами Шевченка, що натякає на існування усних варіацій раніше. Справді, сам текст було обговорено ще у березні того ж року на зібранні «Молодої Громади».

Щодо прямого авторства тексту, то зазвичай його основу пов'язують з І. Липою, тоді як сама публікація була анонімною. Наразі ж тривають дискусії щодо цієї проблематики, адже ідейні фрагменти перегукуються у наративах різних учасників братства.

Французьке profession de foi буквально означає «визнання віри», «сповідання віри», «декларація переконань». Сам текст не названо «програмою», хоча фактично він виконує саме таку функцію. Натомість автори та редактори обирають термін, який переводить політичне переконання у площину моральної віри та особистої присяги.

Починаючи з преамбули, автори конструюють модель нового політичного суб'єкта

— молодих українців, легітимізуючи це через формули «знаючи...», «стежачи...», «уважаючи...».

Після цього текст переходить до викладу теорії нації, вказуючи, що:

 

«так кожна нація має свою мову, звичаї, исторію, культуру і взагалї свій світогляд, одним словом, власне психічне я.»

Відповідно, знищення національної самобутності прирівнюється до ліквідації особистості, адже:

«єсть поступ, мусить тямити, що поступ виявляє ся не в тім, щоб нищити живу истоту, націю, або грубими фізичними заходами асимілювати її, бо хто утисками і гнобительством силоміць знищує націю, той тим самим вельми шкодить загально-людскому поступу».

У цьому ключі важливим є також вживання терміну «космофіли», який тарасівці перевертають до любові та поваги до тих чи інших націй. У тексті міститься пояснення цьому через визволення всіх народів у Російській імперії, оскільки космополітизм у такому ключі виступає як універсальна свобода, а українське визволення — як один із прикладів досягнення цієї свободи:

«Ми стоїмо за повну автономію у всїх народів, за дрібну децентралізацію, як у инших народів, так і на Українї...

Значить, тодї тільки поступ у Россії й можливим стане, як кожному народови надано буде: вільно користуючи ся власною духовою силою, ити до освіти й добробуту. Тим то ми, яко интеліґенти загально-россійскі працюватимемо в такому напряму, щоб він сприяв розбити россійскі кайдани і визволити усї россійскі народи з-під гнітучого их деспотизму й централізму».

Вагомою частиною тексту виступає проблематика українофільства. Тарасівці критикують це явище, хоч і визнають його історичну важливість:

«...українофільство показало нам і цїлому світови, що истнує і нидїє якійсь зневолений, зрабований нарід, що зветь ся Українцями; воно поставило нашу идею на науковий міцний грунт; воно стало підвалиною сучасних Українцїв. В сїм його исторична заслуга».

Критика стосувалася того, що українофільський рух зупинився лише на культурницькому напрямку. Це, хоч і створило певний образ українства для інших, політично не дало українцям достатньої окремішності. Відтак, на думку тарасівців, український рух має захищати відповідні національні інтереси. Саме тут відбувається свідомий перехід від ідентичності як почуття до ідентичності як практики.

Також тарасівці вирізняють українофілів різних поколінь, шануючи минулі, проте не допускаючи цього руху серед молоді, називаючи таких «ворогами», «зрадниками», «перевертнями», «ренеґатами». Подібний конструкт використав І.

Франко у рукописі «Формальний та реальний націоналізм» 1889 р. щодо москофілів. Щодо розуміння української нації представники товариства вказують:

«...єсть один україньско-рускій народ. Україна Австрийска і Україна Россійка однако нам рідні і жадні ґеоґрафічні межі не можуть розєднати одного народу і, аби була у нас моральна міць, то нї нас не зможуть відірвати від Галичини, нї Галичини від нас, бо идеї, духа розірвати на два шматки не можна, як нїчим не можна спинити Днїпрової течії: вона завсїди опинить ся у морі, які-б перепони нї були».

Стратегічним є також виділення Підавстрійської України, адже це було єдине місце для них, де вони могли розвивати власну справу через низку заборон на території Російської імперії. Саме тому текст і було надруковано у Львові. До речі, згадка про наявність конституції є вагомим елементом, адже наприкінці тексту стане відомо, що тарасівці виступають за наявність конституції в Російській імперії.

Саме створення політичного українського руху вони бачать у розумінні необхідності рідної мови:

 

«....дбаємо про те, щоб україньска мова запанувала скрізь на Вкраїнї: в родинї, в усяких справах, як приватних так і загально-суспільних, у громадї, у літературі і навіть у зносинах з усіма иншими народами, що живуть на Українї. Так кожен з нас, свідомих Українцїв, має промовляти в родинї, в товаристві і взагалї скрізь, де його зрозуміють, по україньскому.»

«Виховуючи свої дїти, кожен свідомий Українець повинен вживати україньскої мови викладової з початку ученя, а як дитина піде до офіціяльної школи, вчити її україньскої мови, исторії, літератури дома окремо, щоб дїти наші були вже стихійними Українцями».

Характерним є все ж бачення устрою, у якому житимуть свідомі українці, — це федеративний лад. На перший погляд, ця вимога може здаватися несумісною з радикалізацією їхнього національного мислення. Проте саме тут видно, що Profession de foi є перехідним текстом: тарасівці вже відмовляються від культурницького українофільства, але ще не переходять до послідовної самостійницької державної програми.

Якщо прочитати попередню частину тексту, стає очевидно, що вони виступають за автономізм, конституціоналізм і політичну свободу націй. Тому це радше перехід від попереднього драгоманівського бачення та окремо українофільського руху до нового, яке стане характерним уже після тарасівців.

Різниця між Драгомановим і тарасівцями полягає в тому, що для першого, хоч і важливою є проблематика українства як окремої народної одиниці, цей рух розвивається у широких рамках соціального розвитку та демократизму. Представники ж братства вбачають за потрібне спочатку розвинути власний національний рух.

Сама «Profession de foi...» не просто стала політичною програмою, а радше програмою формування нації як окремої свідомої одиниці. Саме тому вона вирізняє важливу модель, яку можна сформулювати так: «спочатку нація, а потім держава».

 

ОРГАНІЗАТОРИ ТА ПАРТНЕРИ ПРОЄКТУ

історична спільнота «Хоругва»

просвітницька платформа «Хлопоман», ОУН

Автор матеріалу: Євген Білоус

Редактор: Микита Боженко

Відповідальний за візуальне оформлення: Микита Боженко

Публікація: історична спільнота «Хоругва» Офіційний канал у Telegram : @KhoruhvaKlub

© «Хоругва» та «Хлопоман»