🛡✝️ Християнство на війні ( Передрук з Науково-публіцистичного місячнику «Націоналіст», число 2 (VIII). Авторство Д. Корчинський)

Нічого не розуміє в християнстві той, хто не помічає його чисто історичного боку, що складає настільки суттєву частину віровчення, що в ній до деякої міри утримується вся філософія християнства.

— Чаадаєв, «Філософічні листи»

За останні два століття тлумачі, реформатори і клікуші зробили з вогненного християнства, з державної релігії сильних, щось надзвичайно млосне, пісне і занудне, таке, що прийнято поважати, саме нудотність якого є передумовою належної респектабельності визнання його. До того, як з християнства зварили їжу для тупих, воно вимагало від особи чесності перед собою, самокатування. Це боляче. Тривалість цього мало хто витримує. Християнство — жорстока віра.

Коли після падіння Риму християнство залишилося сам на сам з варварським морем Європи, хрест у його руках ще більше став нагадувати меч. Освячення ієрархії було його методом. Жорстоке полюддя, визиск злиденних, напівдиких дав засоби на науку і поезію, на будівництво церков, держав і цивілізації. Батіг наслідував проповіді, а проповідь — батогу.

Біблію треба розуміти буквально. У П’ятикнижжі мова йде про те, як Бог проводив народом, який обрав; як підносив його і знищував його ворогів; що нація, її боротьба за розріст, її експансія, виявляється, є догідними Богові. Жиди першими стали нацією. Тому і були обрані (власне, з’явився предмет обрання). Згодом постали інші нації, на чому обраність жидів закінчилася.

Десять заповідей і примус до їх додержання і є сюжетом перших розділів Святого Письма. Щодо діяльності Христа, то вона відбувалася вже після обраності, коли цивілізованість євреїв і всіх інших сягнула певного рівня і Десять заповідей втратили сенс статутних вимог.

Протистояння і війна описуються в Старому Заповіті, протистояння і війна є сенсом євангельської любові. Вони зумовлюють її напруженість. Вона цікава завдяки їм. Вони є її силою.

Втім, це доволі банально. Якщо є любов та діалектика, то десь поряд мусить бути війна. Христос приніс нам «не мир, але меч». Тому поводитися із християнством треба як з мечем, а не як із подушкою. Зараз саме поняття любові несе в собі інший зміст, ніж у євангельські часи або в часи раннього християнства. Сучасний зміст гірший.

Розгляд джерел полишає враження, що любов колись не мала такого рожевого кольору, якого набула щойно. Коли в старі часи вимовлялося слово «любов», підборіддя лишалося сухим. Ймовірно, та тональність, яка притаманна зараз, наприклад, любові до зброї, тоді була притаманною любові до будь-чого.

Євангеліє вчить не надавати собі занадто великого значення: ні власним кісткам, ні власній душі. Вони не є аж надто великою цінністю, щоб любити їх більше, ніж будь-які інші чужі.

«Любіть ближнього як себе» — це призводить не лише до збільшення теплого почуття до інших, але й до зменшення його щодо себе.

Любов — це абсолютизація, це відображення абсолютизованого у відчутті.

«Возлюби Бога свого. І ближнього як самого себе».

Якщо в другій частині правила утримується порівняння, відносність «так, як», тобто зняття абсолютизації і, з точки зору загальної, знищення любові, то в першій частині є винесення ціннісного центру за межі себе, в абсолют.

Християнство заперечує не війну, а жорстокість, яка витікає з дрібності душі. Дрібність душі — це надання нею собі і своєму «я» занадто великого значення.

Основний етичний критерій співпадає з основним естетичним.

Є безсенсовим говорити про етичність, про красу або потворність рухів (вчинків, спрямувань тощо) однієї, одинокої людини. Для себе будь-який рух нейтральний, подібно до того, як одиноке слово ні для мене, ні для тебе не несе ні моральної, ні естетичної ваги. Фраза може бути красивою і нести певний етичний зміст для мене, себто і для себе (для власного сенсу); тільки стосунки і відношення можуть бути етичними і красивими, гріховними і потворними.

І, відповідно, джерело і критерій моральності та краси треба шукати як за межами власної свідомості, так і підсвідомості цієї людини, у тому, що для неї є надсвідомістю — збірній свідомості спільноти. У повній формі, тобто такій, що охоплює всі сторони діяльності людини і, відповідно, обтяжує морально-естетичним змістом усі її стосунки та відношення, ця надсвідомість існує тоді, коли існує нація.

Універсальна свідомість іманентна національній інтегрованій особистості. Не може не сприйматися як потворна дія, спонука якої народжується у власній свідомості чи підсвідомості людини, котра нехтує естетичним критерієм. Ще й тому, що з точки зору Uber прояви unter не можуть сприйматися інакше як потворні.

Особа є органом вищої особистості, і її рух є красивим, коли він є керованим. Наприклад, коли органи людини починають (як при деяких хворобах чи сильних потрясіннях) виробляти, що їм заманеться, це завжди виглядає потворно.

Весь свій бруд людина несе в собі. Діє етичною і красивою, коли спонукальний момент лежить за межами власної частини свідомості, і навпаки — якщо всередині нирок або душі.

Христос заперечує не війну, а надмірну жорстокість. Принаймні так розуміли справу предки. А в питаннях війни і жорстокості ми мусили на них зважати.