Крах Веймару: у лещатах ліворадикалів

Дванадцять років Німеччина жила під жорстокою лівототалітарною диктатурою Адольфа Гітлера. Її наслідки відомі всьому світу. Але як сталося, що одна з провідних держав Європи взагалі дійшла до націонал-соціалістичної диктатури? Чи був у Німеччини інший шлях?

Щоб відповісти на це питання, потрібно повернутися до Ваймарської республіки — держави, яка постала після Першої світової війни, намагалася стати демократією, але зрештою не вистояла. Чому вона впала? Що привело Німеччину до лівої диктатури? І головне — чи могла Ваймарська демократія вижити?

Листопад 1918 року став для Другого Райху фатальним місяцем: невдачі на фронті, а також масове невдоволення суспільства, викликане затяжною та кровопролитною війною, голодом і занепадом економіки, спричинили підняття заколотницького руху. Він розпочався з бунту матросів міста Кіля. До них долучилися й інші верстви населення — на вулицях Берліна та інших великих міст Німеччини розпочалися заворушення. Їх не було чим зупинити, бо армія теж збунтувалася. Уряд був змушений піти у відставку, а сам кайзер, під загрозою для власного життя, втік до нейтральних Нідерландів.

Новий канцлер, Макс Баденський, швидко зрозумів, що із сильним заколотницьким лівим рухом йому не впоратися, відтак передав свої повноваження очільнику німецьких соціал-демократів Фрідріху Еберту. За це його позаочі почали називати «німецьким Керенським» — за аналогією з головою Тимчасового уряду колишньої Росії.

Власне, проголосити Німеччину республікою вдалося двом, хоч і близьким за ідеологією, проте цілком ворожим у політиці людям — соціалістові Філіппу Шейдеману та демократові Фрідріху Еберту.

Заколотницький рух також не був однорідним; для внутрішньої консолідації їм, з одного боку, бракувало спільної мети, з іншого, що також було пов'язано із першим, — у них не було єдиного етнонаціонального підґрунтя.

Відтак, замість того, щоб діяти спільно та встановити свою владу, кожен регіональний терористичний осередок займався виключно своїм краєм, замість того, щоб долучитися до спільної боротьби за єдину Німеччину. Пояснення цього може ховатися у природі того що ліві звуть революцією.

Заколотниками були ліві сили, що в особі свого головного ворога вбачали саме владу кайзера, проте не бажали будувати натомість нову Німеччину, оскільки відхиляли саме поняття нації і, відповідно, національних держав.

Відтак, не здається дивним і факт того, що, коли заколотники прийшли до влади, вони швидко підписали сепаратне перемир'я з союзниками. Їхнє капітулянство можна зрозуміти: їм точно було тоді не до ведення масштабних бойових дій. Тим паче, що армія до того часу, не без їхньої участі, почала розкладатися, а її боєздатність суттєво знизилася.

Окрім цього, не на руку військам Другого Райху стала і поява численного американського гарнізону, що було наслідком явного схиблення під час підготовки Генштабом операції «Міхель». Цьому якраз і допомогли ліві сили, оскільки насаджували в тилу антивоєнні настрої та зневіру у власні сили.

Схожим принципом діяли і їхні російські колеги, що й не дивно, оскільки обидва рухи мали спільне коріння у вигляді прусського соціалізму. Відтак, не таким дивним здається і доволі поширена серед істориків версія, згідно з якою Жовтнева революція була спонсорована з Берліна, а Ленін був німецьким агентом.

Тоді у німецького, якщо не брати ширше — центральнодержавного, Генштабу з'являлась вагома причина підтримувати соціалістичний заколот в Росії. Звісно, вони ніколи не були проти її здійснення, проте саме у такій конкретній формі у неї з'являлося за таких умов кілька важливих для її зачинателів переваг.

Так можна було розв'язати руки власним соціалістам, щоб вони не встигли розвалити Другий Райх швидше, аніж це вони зроблять із Росією. Відтак, коли вона перестане для них бути боєздатною, оскільки вони є цілковитими капітулянтами і не визнають війни, яку ж самі і саботують, то це їм дасть змогу розправитися вже з їхніми колегами у своєму тилу.

Сили, звільнені після виходу з війни Росії, можна буде використати на Західному фронті, відтак швидше там перемогти сили Антанти.

Проте є ще й інша причина, чому революційна влада Німеччини підписала Комп'єнське перемир'я: сама Антанта, хай і воювала проти Центральних держав, проте визнавати своїми союзниками ліві сили не спішила, тому що в такому разі вони би знищили ще і їхні держави, а не тільки ворогів.

Не даремно тоді представників лівих сил побоювалися і запідозрювали у таємній співпраці з Другим Райхом. Тим не менш, це було нормально для тих воєнних часів, коли до опозиції, а надто ж до лівої, ставилися підозріло.

Відтак, після їхнього приходу до влади в Німеччині це б дозволило Антанті почати широкий наступ уже на сили революції, як це було на території колишньої Російської імперії, щоб не допустити їхнього поширення. Тому для нової німецької влади такий розклад був насправді найкращий із усіх можливих: фактично вони закінчували війну і могли тепер зосередити власні сили вже на внутрішньодержавній боротьбі.

Проте революційні сили, що не змогли, багато в чому через власні внутрішні протиріччя, передбачити всієї небезпеки, що походила від тієї анархії, що запанувала відтоді у Німеччині. Скориставшись відсутністю сил у влади, свій бунт підняли радикальні ліві сили — місцеві комуністи, знані як група Спартака.

Вони не приховували, що є союзниками московських більшовиків, так само, як не приховував цього і їхній голова Ленін. Тоді він розпочав широкомасштабний наступ на країни Балтії з метою виходу на східні кордони Німеччини, щоб допомогти взяти владу у свої руки комуністам.

Проте не одними спартаківцями закінчувався ряд комуністів, що підняли тоді голову у громадянській війні у Німеччині. До прикладу, комуністичні органи влади були проголошені у таких містах, як Бремен, Страсбург, Мюнхен та Ляйпціґ. У кожному з цих міст розташовувалась столиця місцевих радянсько-комуністичних республік.

Саме їм і хотіли допомогти їхні московські колеги, оскільки у якийсь момент шальки терезів у внутрішній боротьбі партій схилялися на їхню користь. Навіть попри це, міцні зв'язки між німецькими й російськими комуністами нікуди не поділися.

Вони залишалися такими навіть після завершення Другої світової війни, коли після розділення Німеччини на окупаційні зони під керівництвом радянських політичних еліт до влади у підрадянській частині не було приведено до влади комуністів, чим здійснили їхні давні плани щодо свого приходу у цій країні.

На такий факт підтвердженням може слугувати та обставина, що саме колишні учасники групи Спартака стали господарями комуністичної Німеччини. Деякі з них до цього отримали ще там політичний притулок, як у випадку із Кларою Цеткін, що була соратницею однієї з головних учасниць групи — Рози Люксембург.

Коли вже було згадано про все різноманіття політичних угруповань та державних утворень, що тоді утворилися у Німеччині, виникає закономірне питання: де ж у той час були сили правих організацій? Чи не стояли вони осібно від цієї боротьби?

Проте тоді виникає ще кілька логічних запитань: як же соціалістам Фрідріха Еберта вдалося перемогти всіх цих комуністів, коли жодної допомоги його влада не отримала? Якщо це так, то чому це сталося настільки швидко?

Пошук відповідей на ці запитання приводить до згадки такого військового формування, як фрайкор, що з німецької — «вільний корпус». Це була справжня армія, що складалася виключно з добровольців, що свідомо йшли в бій, щоб здолати комуністичну загрозу.

Вона не змогла отримати політичну перемогу над лівими силами, проте зробила набагато важливіше: здолала комуністичних сепаратистів та не допустила подальшого поширення їхньої навали на Європу та світ загалом. Це була, мабуть, єдина цілком національна сила, що тоді існувала в Німеччині.

Більшість воєначальників війни з її завершенням відійшли від політики, або ж і зовсім стали на бік соціалістів, як це сталося пізніше з Еріхом Людендорфом. Або ж вони, як це сталося із Паулем фон Гінденбургом, проявили себе вже у подальшому, коли внутрішньополітична ситуація в країні була врегульована.

Однак ті, хто справді стояли за інтереси своєї Батьківщини, не здалися, а продовжили свою боротьбу вже там — у лавах фрайкору. Згодом саме його сили зіграють свою роль у заколоті Лютвіца-Каппа. Як наслідок, проти них підняли власний заколот рурські комуністи, що створили за зразком московитів власну Червону армію.

Проте, як було сказано вище, вони не змогли виграти, можливо, найголовнішої битви — політичної. Тому впали під ударом нової, не менш смертоносної лівої сили — приходу німецьких соціалістів до влади.

Загалом же, після придушення комуністичних рухів на території Німеччини, Фрідріх Еберт зібрав у місті Ваймарі народні збори, за котрими цей період історії Німеччини і отримав назву Ваймарської республіки. Оскільки суто номінально Другий Райх ліквідовано не було, офіційна назва Німецької імперії продовжувала використовуватись аж до 1945 року, коли її було знищено після капітуляції гітлерівських сил та поділу Німеччини на окупаційні зони.

Нова влада отримала країну в далеко не найкращому становищі: її економіка була зруйнована війною та міжполітичною боротьбою за владу, а населення — розореним та збіднілим. Наприкінці війни не вистачало навіть найпростіших продуктів харчування, оскільки чоловіки пішли на обидва фронти війни, відтак працювати стало нікому. У містах став поширеним явищем голод.

Окрім цього, варто також додати і той факт, що одразу після завершення широкомасштабних бойових дій Європу накрила страшна епідемія іспанського грипу, що забрав за собою кілька мільйонів життів, що не оминула також і Німеччину.

Загалом, після війни країна була розгромлена, при тому, що на її території тривалих воєнних дій не було. Попри це, через власну поразку Німеччину було суттєво обмежено наступним мирним договором, що його підписали у Версалі.

Окрім значних територіальних поступок, таких як віддача Франції багатого промислового, ба й просто важливого стратегічно регіону Ельзасу та Лотарингії, а також північного Шлезвіку Данії, Мемеля Литві і Позену та суміжних земель до Польщі, Німеччина також втрачала всі свої заморські колонії. Це перетворювало її з держави, що боролася за звання світового гегемона, до статусу звичайної та непоказної країни.

Проте і це ще не було останнім фактором, що знищував сам факт німецької державної могутності. Їй, за умовами, продиктованими у Версалі, довелося демілітаризувати Рур, а також передати під мандат Ліги Націй — попередниці ООН — Саар.

Це означало б цілковите знищення самого кістяка німецької важкої промисловості, адже саме у цих двох регіонах зосереджувалась не тільки сировина, а й більшість промислових об'єктів Німеччини. За таких умов ця країна вже не могла розраховувати на хоч якусь могутність у часи, коли найголовнішим у розвитку держави був саме розвиток промисловості, чого тепер вона робити просто не могла.

Завершальним акордом Версальського договору було жорстке зменшення військової потуги Німеччини, що остаточно затвердило новий стан країни як другорядної у новому світі.

Проте і це не було настільки смертельно для зруйнованої країни. Вона, навіть у таких умовах та при адекватному керуванні, могла б відновитися, хай і не повернулася б від того до свого колишнього статусу.

Проте найбільшим ударом для переможеної країни стало питання репарацій. Вони виявилися настільки великими, що держава не мала суто фізично тих коштів, щоб їх сплатити. Відтак влада не придумала нічого кращого, як «увімкнути друкарський станок». Цим самим вони знецінили власну валюту та ще більше підірвали і без того хитку довіру громадян до власного уряду.

Цим не могли не скористатися внутрішні вороги держави. Так розпочався заколот з боку консервативних сил, відомий як заколот Лютвіца-Каппа.

Тут варто детальніше зупинитися на тому, чим саме він був. Для початку треба зауважити, ким були його очільники, на честь котрих він і отримав своє найменування в історичній науці.

Обидва заколотники були ветеранами Першої світової війни, при тому займали неабияке становище у війську, оскільки належали до вищого офіцерського складу. Тому не виглядає дивним і той факт, що вони, після знищення монархічного ладу і встановлення влади Ваймарської республіки, стали противниками революційних змін.

Нова влада, що склалася переважно із лівих сил, була чужа їм, як імперським офіцерам, в усіх сенсах. Новій владі просто не вистачало легітимності. Саме тому і не дивно, що у якийсь момент вони збунтувалися.

Опорою у їхньому заколоті стали згадані вище війська фрайкору. Як там же і було підмічено, саме їхніми силами і було придушено всі ті комуністичні революції, що спалахнули під час повалення старого ладу в державі.

Однак їхня боротьба проти них не означала того, що вони повинні були бути вірними новій владі, що по суті складалася із подібних до інших лівих сил. Фрайкор боровся із революцією не просто так.

Соціалісти були для них не тільки внутрішніми ворогами, що бажали підірвати саму державну цілісність Німеччини, а й глибше — їхніми ідеологічними ворогами.

Сили фрайкору складали насправді не просто ветерани Великої війни. Це були ті люди, що були до останнього вірними своїй владі і були готові боротися за неї навіть після її повалення. За такими ознаками можна легко довести, що сили фрайкору дійсно були правими за своїм спрямуванням.

Коли ж уряд соціал-демократів на чолі з Фрідріхом Ебертом нарешті встановив свою владу на всій території держави, чого б ніколи не сталося без підтримки з рук фрайкору, він вирішив розформувати його, щоб він не становив загрози його владі в країні. Адже вони представляли собою ніщо інше, як щонайсправжнішу праву опозицію.

Їхня реакція була чіткою і рішучою. Сили фрайкору на чолі з номінальним керівником Вальтером фон Люттвіцом та фактичним очільником Вольфгангом Каппом розпочали свій правий заколот проти влади, що зрадила їхні інтереси на благо власної вигоди.

Цілями заколотників були ліквідація республіканського ладу та встановлення авторитарної диктатури, що пізніше повинна була б змінитися на реставровану монархію, за котру й виступали деякі його представники.

Як реакція на нього, уже своє повстання розпочали місцеві комуністи, котрі недвозначно надихалися московськими більшовиками, оскільки навіть проголосили створення власної Червоної армії Руру.

Вони використали у своїх цілях проблемне становище цього регіону та місцеве робітництво як основу власного заколоту. Останніх вони нацькували на власну державу, оскільки звинуватили останню, а насправді — змусили виступити проти своєї законної влади з метою захоплення влади для себе.

Ця влада нітрохи не краще, а навпаки, гірше ставилася б до них, тому що розраховувала тільки на «гарматне м'ясо». Завдяки чиїм силам вона розпочала б терор проти власної держави, котра сама ж, по суті, забезпечувала, як би то не було, робітників, котрих соціалісти хотіли позбавити всяких гарантів для існування.

У відповідь на це сили Антанти, а саме війська Франції та Бельгії, здійснили вторгнення у бунтівний регіон. Заколот комуністичних сепаратистів було придушено.

Попри те, війська Антанти після того анітрохи не збиралися відступати: не задля цього вони туди вторгалися. Причиною їхньої інтервенції до Руру стала невиплата репарацій, тому такий крок став своєрідною відповіддю на нестачу виплат. Окупація не пройшла безкровно: мали місце навіть сутички між німецькими та франко-бельгійськими силами.

Антанта категорично відмовлялася покинути регіон. Задля врегулювання кризової ситуації того ж року було скликано міжнародну конференцію, що відбулася в місті Генуя. Одним із найголовніших питань, що були там порушені, стала виплата репарацій Німеччиною.

Оскільки політичні кола розуміли всю важкість економічного становища країни, американським підприємцем Річардом Дауесом було запропоновано план економічної допомоги, що отримав на його честь назву плану Дауеса. За ним Німеччина отримувала від США фінансові позики, за допомогою яких відновлювала власну економіку, після чого виплачувала репарації, термін виплати яких, однак, ще не було встановлено на Генуезькій конференції.

До того ж, у ті роки, коли Німеччина повинна була б отримати свої позики, виплата репарацій відмінялася. Антанта, після всіх тих руйнувань, що вони визнали за Німеччиною, дивним чином намагалася їй же і допомогти.

Невідомо, були чи у цьому прагненні бажання виплекати нову, неімперську Німеччину, при тому, що політичні еліти повинні були, поміж іншого, також і розуміти те, що тоді, після поразки та наступного приниження Версальським договором, у країні були дуже сильні реваншистські ідеї.

Попри те, у них був один серйозний недолік: їхні сили тоді ще не мали представництва в офіційних органах влади, проте за їхнє захоплення відчайдушно боролися.

Тут треба уточнити те, що, незважаючи на той факт, що головними організаторами Листопадової революції були саме ліві сили, вони не завжди після встановлення республіканського ладу могли отримувати владу у свої руки.

Так, гарним підтвердженням цього є те, що більшість канцлерів тих часів були представниками центристських партій, таких як Партія центру та Християнсько-демократичний союз. Його вплив на політику держави був найбільше відчутний.

Навіть після повалення режиму нацистів ця політична партія зберегла свої позиції у суспільстві. Саме вона очолила повоєнну відбудову держави, коли взяла владу у свої руки на підконтрольних союзникам територіях Німеччини.

Проте не тільки центристські сили були поширені у тодішній країні. Поряд із ними не менш сильні позиції займала націонал-народна партія, що її згодом, після приходу до влади їхніх запеклих ідеологічних ворогів — націонал-соціалістів — було майже повністю знищено. А їхній рух після війни став називатися фашистським, хоча вони якраз-таки були їхніми противниками.

За своєю ідеологією вони спочатку були прихильниками відновлення монархії у Німеччині. Пізніше, за часів головування останнього лідера цієї партії Альфреда фон Гугенберга, вона відійшла від таких своїх принципів на користь націоналістичних ідей.

Також він вельми неохоче, проте вимушено співпрацював з націонал-соціалістами, що, однак, призвело тільки до подальшого падіння партії.

Її колишній голова Куно фон Вестарп вийшов зі складу націонал-народної партії та з групою своїх поміркованих однодумців сформував нову Консервативну народну партію.

До того ж націонал-народна партія навіть без того починала все більше програвати у політичній боротьбі свій вплив нацистам, що використовували популістичні методи для поширення своїх ідей. Через це такі соціальні верстви, як селянство та робітники, було втрачено.

Новою опорою стали вищий та вищий середній класи. Попри те, це не завадило їй перемогти на виборах до Райхстагу 1932 року, а також зайняти місця деяких міністрів при нацистах.

Тоді вони були єдиною політичною силою в Райхстазі, хто дійсно підтримував головування Франца фон Папена, що його пізніше усунуть від влади нацисти.

Проте це не могло тривати довго. Тому дуже скоро, а саме 1933 року, партія вимушена була саморозпуститися, а її члени частково були знищені, а частково відійшли до політичного підпілля.

Загалом варто відмітити, що у тодішній Німеччині було багато політичних сил, що бажали змін усередині держави. Умовно їх можна поділити на два табори: лівий, або ж соціалістичний, і правий.

Лівий, або ж соціалістичний, виступав, так чи інакше, за соціальні перетворення в державі. До них належали як радикальні, як-от нацисти, так і більш помірковані та націлені на компроміс із владою, що були представлені соціал-демократами.

Головною їхньою відмінністю можна назвати те, як саме вони їх хотіли втілювати у життя.

Ліворадикали бажали докорінних змін у державі шляхом збройного повстання та революції, тоді як помірковані виступали за більш лояльні методи і намагалися вплинути на державу своїми рішеннями при владі.

Праві, серед яких було чимало ветеранів Великої війни та колишніх учасників фрайкору, були налаштовані зовсім протилежно. Не варто, звісно, забувати, що вони також прагнули змінити державний лад унаслідок революції, проте їхня позиція у цьому питанні була своєрідною.

У тодішніх правих колах була поширена ідея консервативної революції, що набула поширення ще від часів повалення монархії. Головними ідеологами цієї концепції були письменники Освальд Шпенґлер та Ернст Юнґер.

Їхня революція не мала нічого спільного зі схожими прагненнями лівих сил. Консервативна революція була спрямована на відновлення старого, дореволюційного ладу. Саме через це прихильниками цієї концепції були монархісти, що прагнули таким чином відродити Німецьку імперію.

Також ядро правого руху складали й інші праві сили, а саме націоналісти, консерватори та традиціоналісти. Саме представники цих сил стали найзапеклішими опонентами нацистів після їхнього приходу до влади. Їх, на відміну від інших лівих, було повністю заборонено та знищено внаслідок «Ночі довгих ножів».

Зупинімося ж, однак, на історії лівого табору. Певний час саме останнє угруповання досягало успіхів. Соціал-демократам навіть удалося раз повернутися до керування державою, коли вони знову прийшли до уряду.

Це, загалом, і не дивно, тому що вони якраз і створили переважно цю державу, хоч і не зуміли в ній утриматись при владі надовго. Явним знаком цього було всенародне обрання новим президентом колишнього головнокомандувача військами часів Першої світової війни, генерала-фельдмаршала Пауля фон Гінденбурга.

Обрання саме такого кандидата у якості голови держави можна пояснити кількома причинами. По-перше, у державі через кризу та невдоволення політикою лівих сил виникла гостра потреба у «сильній руці». По-друге, ця «сильна рука» повинна була би стати своєрідним гарантом стабільності та надійності цієї влади.

Він повинен був бути вже відомою людиною, що вже проявила себе у керуванні державою та на яку можна було б покласти її долю. Старий військовик кайзерівської імперії Пауль фон Гінденбург чудово підходив під усі ці пункти.

Тому і не здається чимось надзвичайним, що, хай і новий президент не був представником хоча би якоїсь партії, саме за його головування владу перебрали на себе правоцентристські політичні сили.

Вони досить уміло виконували поставлений на себе обов'язок, і саме їхні міністри стали одними з найкращих політиків того часу. Прикладом такого може слугувати християнсько-демократичний міністр закордонних справ Густав Штреземанн.

Його політичні рішення на зовнішньополітичній арені були доволі успішними, і він досить вдало відстоював свою країну на всіх міжнародних конференціях тих часів. Саме завдяки його зусиллям поряд із планом Дауеса був пізніше запроваджений іще вигідніший для Німеччини план Юнга.

Завдяки кредитам з боку Антанти країна змогла врешті вибратися із кризи. Розпочався період економічного підйому, що отримав назву «золоті двадцяті».

Згодом, незадовго до утвердження при владі нацистів, виплату репарацій, що так обтяжували економіку країни, і зовсім було скасовано.

Щоправда, до того часу політична кон'юнктура Західної Європи сильно змінилася. До влади, унаслідок економічної кризи, почали широко приходити ліві сили, що, звичайно, були пацифістами та не збиралися воювати.

Зусиллями їхньої політики нацисти укріпилися при владі. Результатом таких рішень була цілковита поразка зі сторони урядів, коли Європу почали захоплювати гітлерівці. Саме на їхній вині піднесення та наступна за нею мілітаризація Німеччини.

Тут треба зазначити, що велику поміч у цьому до приходу нацистів їм у цьому допомагав Радянський Союз. Такі їхні спільні дії стали результатами Рапалльського договору, підписаного незабаром після Генуезької конференції.

За ним Німеччина визнає Радянський Союз першим серед усіх тодішніх західноєвропейських країн. Радянська влада тоді списувала всі її борги перед нею.

Саме цей договір заклав основу подальшого співробітництва між двома країнами. Так, однією зі сторін цієї співпраці була допомога Німеччині у підготовці кадрів для Райхсверу.

Наприклад, у Казані підготовлювали майбутніх танкістів, у Липецьку — льотчиків, а також проводилися тоді вже заборонені випробовування хімічної зброї.

Чи був якийсь зв'язок між договором, підписаним у Рапалло, та тим фактом, що свою революцію більшовики влаштували за кошти Німеччини, не зовсім зрозуміло. Можливо, що тут мало місце стратегічне співробітництво.

У тому не було нічого дивного. Договір був вигідний обом сторонам. Не складно знайти багато спільного між сторонами-підписантами.

Відтак цілі та причини для таких дій у них були спільні. Це були розбиті, понівечені кровопролиттям та громадянською війною країни, що у новому світі, де були переможеними, були ізгоями, на котрих ніхто не зважав.

Обом державам для відновлення своєї сили було просто необхідно відновлення власної військової потуги, чого теж не було в них. Відтак ці країни могли таким чином допомогти одна одній: Німеччина — допомогою у підготовці нових збройних сил, Радянський Союз — підтримкою на зовнішньополітичній арені.

Унаслідок такого співробітництва вже незабаром, після приходу до влади Гітлера, військова міць Німеччини почала відроджуватися. За Версальським договором таке, звісно, заборонялося, проте політична помірність та угодовство з боку інших держав нівелювала всі його пункти і фактично відмінила його приписи.

Політичні еліти напередодні Другої світової війни наївно вірили, що Німеччину, що націлилася на знищення всього світопорядку, який було створено після їхньої поразки у Великій війні, і який їм видавався несправедливим та щонайбільше принизливим, можна умиротворити, коли догодити їх вимогам.

Так було без жодного спротиву з боку країн Антанти ремілітаризовано Рур, приєднано Саарський вугільний басейн, анексовано під виглядом возз'єднання незалежну Австрію через протиріччя у політичних силах та п'яту колону в особі місцевих нацистів, що згодом отримають високі посади при владі Третього Райху, як Ернст Кальтенбруннер та Артур Зейсс-Інкварт.

А згодом, через ганебну та відтак цілковито безглузду із логічного боку політичну аферу, відому як Мюнхенська змова, без жодного пострілу знищено Чехословацьку республіку.

Такий стан речей повинен був щонайменше насторожити сильних світу цього, щоправда, їх тоді ніхто не хотів слухати. Більшості подобалося слухати прості у своїх словах речі угодовців та пацифістів із числа популістів, що сіяли ідеї потурання всім і в усьому, не зважаючи на те, які ж насправді цілі переслідують такі прагнення та чи безпечна вона для всього світопорядку.

Тодішнім політикам комфорт рідної нації був дорожчим за здоровий глузд. Зрештою, у них не стало ані того, ані іншого.

«Я приніс вам мир», — сказав після приїзду з Мюнхена прем'єр-міністр Великобританії Невілл Чемберлен.

Першою спробою захопити владу у свої руки зі сторони нацистів був так званий «Пивний путч», він же також відомий у західній історіографії як «путч Гітлера—Людендорфа».

Варто було б почати з того, що прізвище другого очільника путчу не повинно дивувати. Після придушення Каппівського заколоту колишній заступник головнокомандувача військами у часи Першої світової війни (генерал-квартирмейстер), генерал Еріх Людендорф розчарувався у політиці правого курсу. Тому перейшов на бік лівих сил.

Тож свою участь у лівому заколоті він міг використати задля повалення тієї влади, котру не змогли повалити під час попереднього заколоту 1919 року.

Що ж стосується Гітлера, то він на той час був ще досить недосвідченим у політичній боротьбі, хоч і доволі амбітним.

Також слід зазначити ще один аспект, що також зближує Гітлера з Леніним та іншими подібними лівими революціонерами, що брали його, як і він тоді, за приклад, — це культ революційної боротьби, що заміщує собою релігію. Замість мучеників за віру приходять загиблі під час революційних подій партійці.

Загалом же можна провести доволі просту аналогію між Пивним путчем та Жовтневою революцією. Напад на Мюнхен із міських пивних був сильно схожий на штурм Зимового палацу, з тією різницею, що перші у своєму заколоті потерпіли поразку.

Згодом, коли Гітлер уже законним шляхом прийде до влади, події, ба й саме місто, де відбувався путч, стануть сакральними для нацистської партії. Путч Гітлера—Людендорфа стане об'єктом уседержавного культу.

Речі, що колись були задіяні при ньому, стануть своєрідними реліквіями націонал-соціалізму. За приклад може слугувати Прапор крові, що під час режиму Гітлера стане святинею партії. Його використовуватимуть при найурочистіших подіях, де ним посвячуватимуть усі інші нові прапори партії.

Загалом же, коли нацисти таки прийдуть до влади, то вони, попри всю значущість державного центру в Берліні, своєю духовною столицею оберуть якраз Мюнхен — місто, у якому і стався їхній путч.

За їхнього режиму там буде навіть побудовано Храм Честі, що повинен був стати духовним центром націонал-соціалістичної партії.

Такий культ героїзму, що був спрямований на прихід до влади нацистської партії, набував часом ознак, виразно належних радше релігії, аніж просто ідеології.

У тому вбачалася побудова нової релігії, що відтепер повинна була замінити всі інші, що для нацистів видавалися неприйнятними. Державною релігією німецької соціалістичної держави повинен був бути культ партії.

Не дивно тому, що відтоді, як Пивний путч зазнав невдачі, у нацистську партію почали, хай і поступово, надходити деякі релігійні елементи.

Так, у партії з'явилися свої мученики, як-от Горст Вессель, котрий загинув у бійці з комуністами. Потім це було вміло використано в боротьбі з ними.

А його пісня, де між першими словами праві сили йменувалися «реакцією», стала одним із головних символів як партії, так пізніше і націонал-соціалістичного режиму в Німеччині.

Партія дедалі більше сакралізувалася. Важко уявити, проте очевидці, і саме завдяки ним ми знаємо про ті часи так, як їх сприймало тодішнє суспільство, свідчили, що коли з трибуни виступав Гітлер, то в людей, які тоді сиділи у залі, складалося враження, наче перед ними говорив сам Бог. «...Він Бог. Ні, він більший Бога...» — згадували вони. Культ особи вождя доходив до абсурду.

Однак нічого б із того не сталося, якби не те, що відбулося вже після придушення путчу Гітлера-Людендорфа. У тюрмі Гітлер написав свою програмну працю «Моя боротьба», де узагальнив усі свої ідеї щодо ідеології партії та її планів на майбутнє. Саме там він зрозумів хибність своєї першої спроби та вирішив прийти до влади законним шляхом. Після звільнення Гітлер поновив своє головування в партії.

Тоді ж розпочався поступовий процес завоювання довіри серед суспільства, якому націонал-соціалісти пропонували як причину всіх його проблем «теорію ножа у спину» з боку соціалістів та євреїв, унаслідок якої Німеччина програла Першу світову війну та була глибоко принижена умовами Версальського договору. Звісно, ці твердження були не надто правдивими, надто ж, якщо врахувати, що нацисти у той час теж були представниками лівих сил, якими і залишалися до останнього. Проте такі, звичайно ж, популістичні ідеї та гасла були надзвичайно близькими для тодішнього німецького суспільства, особливо коли після заспокійливого економічного підйому «золотих двадцятих» прийшла важка криза, через яку довіра до офіційної влади з боку виборців суттєво впала. Тоді ж набули поширення як ніколи доти ліві ідеї, що боролися за своє місце на майбутніх виборах для власного приходу, а по суті — захоплення влади у свої руки.

Тут необхідно пояснити, як саме націонал-соціалісти прийшли до влади в Німеччині. Здавалося б дивним, щоб якась невелика партія, представники якої жорстко виступали проти офіційної влади та яку держава так легко переслідувала, в якусь мить раптово завоювала собі цілковиту довіру як з боку власного суспільства, так і з боку закордонних політиків, і зрештою сама стала на чолі управління державою.

Відповіддю на це питання є план «Криголам», про який детально пише у своїй однойменній книзі письменник Віктор Суворов. Його суть полягала в тому, щоб завдяки знищенню всіх інших лівих політичних сил Радянський Союз повинен був допомогти приходу до влади націонал-соціалістам. На перший погляд, це може здатися дивним, проте щодо дійсності такого плану є певні підстави. У ньому, загалом, можна вбачати наслідки того самого Рапалльського договору.

План «Криголам» став остаточним кроком політики стратегічного союзу Німеччини та Радянського Союзу, найбільшим, проте й останнім наслідком якого стане пакт Молотова-Ріббентропа. Звісно, до того часу кремлівська влада перебувала у стані невизначеності щодо своєї приналежності до того чи іншого табору, проте ознаки німецько-радянського співробітництва існували і раніше. Як було сказано вище, саме Радянський Союз займався перед початком Другої світової війни підготовкою майбутніх кадрів для німецької армії.

Не дивно тому, що саме після приходу Гітлера до влади німецькі збройні сили почали стрімко відновлювати свою військову потугу. Так, наприклад, наслідком того, що радянські спеціалісти навчали німців у Казані танковій справі, що теж зазначалося вище, стало відновлення цього роду військ у новосформованому Вермахті. Радянський Союз зі своєю тоталітарною машиною, по суті, і створив німецьку нацистську диктатуру, що саме їй аж до 22 червня 1941 року була найвідданішим союзником.

Загалом, це й не дивно. Подібна ситуація була і в інших країнах, де існували ліві політичні сили. Коли на них нападали війська Третього Райху, саме вони першими закликали кидати зброю та здаватися ворогам. У Франції, де через їхній уряд стався дійсний саботаж підготовки до німецького вторгнення, соціалісти стали шпигунами німців і, у разі чого, навіть планували розпочати повстання у столиці держави, якщо військам Німеччини не вдасться захопити країну швидко. Згодом, уже після її капітуляції, вони ввійшли до складу окупаційної адміністрації, де анітрохи не виглядали чужими або ж неправильними. Їх там приймали як своїх, що було в дійсності так.

Що ж стосується того, як саме нацисти зуміли завоювати собі довіру населення Німеччини, то тут річ у тому, коли саме вони це зробили. Суспільство, що тільки-но починало сходити на ноги в часи «золотих двадцятих», раптом знову втратило все. Довірі до влади це точно не сприяло. Суспільство було у відчаї. Їм хотілося влади сильної руки, що могла б стати гарантом державної стабільності.

За таких обставин серед суспільства дуже легко могли поширюватися ліві соціалістичні ідеї. Тоді-то і спрацьовував на повну силу план «Криголам». Він ставав тоді особливо вигідним: тоді у Радянському Союзі розпочиналися сталінські репресії, зокрема серед опозиції усередині партії. Було цілковито придушено ліве крило партії, іменоване троцькістами. Вони, на противагу офіційній доктрині Сталіна, спрямованій на побудову комунізму в одній окремо взятій країні, були націлені на поширення соціалістичних ідей по всьому світу і були інтернаціоналістами в повному сенсі цього слова.

Коли ж троцькісти стали для офіційної влади особистими ворогами, то й Комінтерн, який вони очолювали, став ворожою організацією, яку треба було знищити. Серед її представників і були німецькі комуністи. Принцип «розділяй і володарюй» справедливий для будь-яких імперій, і Радянський Союз не став винятком. Він знищив своїх колишніх союзників руками тих, хто став відтепер їм вигідним у мінливій геополітичній ситуації. Гітлерівці бажали світового панування, Сталін бажав того ж, тому їм легко було між собою щодо цього домовитись.

Як би то не було, а справжній прихід до влади для нацистів розпочався не із чого-небудь, а з підпалу будинку Райхстагу. Попри те, що й до цього деякі обставини підігравали їм на користь, на виборах до Райхстагу відбувалася настільки гостра боротьба за голоси серед суспільства, що їх довелося проводити аж тричі за раз. Це було просто немислимим, проте саме завдяки цьому партія націонал-соціалістів зуміла собі вибороти місце в парламенті.

Однак це ще не означало їхньої цілковитої перемоги та захоплення повної влади у державі. Разом із ними на тих виборах до Райхстагу пройшли також чимало представників правих політичних сил, таких як націоналісти та консерватори. Пізніше їх буде майже повністю знищено разом з усіма іншими опозиціонерами під час «Ночі довгих ножів».

Однак, як би там не було, останнім кроком, що привів до остаточного приходу, став, як і мовилося вище, підпал Райхстагу. Насправді й по сьогодні не ясно ні те, що це була за подія, ні те, чия це була провокація: німецьких соціалістів чи комуністів.

Коли на ранок після цієї події було затримано двох людей, яких тоді саме й запідозрили у підпалі, то їх ідентифікували як місцевих комуністів: Мартіна ван дер Люббе, нідерландця за національністю, котрий не представляв для себе нічого особливого як персона, та Георгія Димитрова, болгарина, що був, окрім іншого, активним членом Комінтерну, якому, однак, удалося оминути репресій, коли він удало перейшов на сторону нової влади в Кремлі.

Пізніше саме його, недвозначно, було поставлено керувати, по суті, окупаційним, маріонетковим комуністичним режимом на своїй Батьківщині, а його фігура стала справжнім об'єктом культу, на його честь називатимуться вулиці та навіть міста як у Болгарії, так і в Україні. Усі ці деталі не залишають простору для додумувань, спричинених недомовками щодо всієї цієї історії.

Хай там як, проте зрозуміло одне: нацисти якнайбільш удало використали цю подію для цілковитого захоплення влади у країні зі своєї сторони. Це стало приводом урешті оголосити комуністів, яких у тому і звинуватили, поза законом, тим самим усунувши їх від політичної боротьби. Звісно, не всіх їх було знищено. Більшість представників із комуністичних рядів цілком мирно, хай не без примусу, пізніше ввійшли вже у склад націонал-соціалістичної партії.

Попри те, це не стало кінцем. Ба більше: саме після тих подій і був виданий «указ про надзвичайні повноваження». Власне, спершу його було подано суспільству в популістичному дусі. Так нацисти створювали ілюзію: без нас ви не виживете. Єдиний вихід, коли довкола одні вороги, — це стати на бік націонал-соціалістів.

Їхня переконливість у такій своїй риториці була результативною. Навіть сам райхспрезидент Пауль фон Гінденбург, що доти до останнього всіляко намагався не допустити приходу Гітлера на посаду канцлера, тепер пішов йому назустріч. Це було навіть попри те, що після того з'являлися плакати, де вони були вдвох.

Гінденбург противився німецьким соціалістам, проте вже не мав змоги із ними боротися. Проте навіть попри те, німецьким соціалістам цього було мало, тому що вже наступного, 1934 року, коли старий райхспрезидент помре, на його місце майже без жодного спротиву прийде Гітлер.

По суті, це була найзвичайніша узурпація влади, як це часто буває у таких режимах, замаскована під всезагальне волевиявлення народу. Гітлер, що вже й не без того займав високий пост у державі, остаточно взяв усю повноту влади у свої руки. Це стало кінцем історії Ваймарської республіки та початком гітлерівського німецького соціалістичного лівототалітарного режиму, що взяв собі ім'я, багато в чому, теж із популярних міркувань, Третього Райху, під яким і ввійшов в історію.

Це не означало автоматичну капітуляцію старого ладу перед новим режимом. Аж до подій «Ночі довгих ножів» спротив іще існував, до нього входили праві та правоцентристські політичні сили.

 Як приклад можна навести дії майбутнього першого канцлера ФРН Конрада Аденауера, що тоді був бургомістром Кельна, у його місті, де він намагався нівелювати прихід нацистів і демонстративно наказував зривати прапори, що їх нацисти навішували на мости. Або ж Марбурзьку промову публіциста Едгара Юнґа, у якій він викривав усю хибність приходу націонал-соціалістів, у чому виявився правим, і за що його згодом було розстріляно під час «Ночі довгих ножів».

Проте вони вже мало на що могли у таких обставинах вплинути і тільки дратували своїм непокараним існуванням нову владу, що прагнула досягнути цілковитої монополії на владу, що й успішно здійснила. Після того всі, хто ще залишався вірним своїм переконанням, тією чи іншою мірою вимушено пішли у підпілля, звідки вже не з'являлися аж до поразки Німеччини у Другій світовій війні. А коли це й траплялося, то у тих небагатьох випадках опозиціонерів чекала одна доля: смерть.

Над Німеччиною запанувала етатистська влада тоталітарного культу особи, що вже не залишала місця навіть самому факту існування окремішності, не те щоб якихось їхніх переконань.

Наостанок, замість висновку, варто було б відповісти на питання, що було поставлено ще на початку: «чи могла Німеччина бути демократичною?»

Для того, щоб відповісти на це питання, доречно було б зробити порівняння Німеччини в періоди після Першої та Другої світових війн відповідно. Подібність між ними була разючою: в обох випадках країна, виснажена довготривалою війною та спричиненими нею кровопролиттям та економічною кризою, перебувала у стані, близькому до неспроможного. Держава була знищена, і її треба було відновлювати фактично спочатку.

Проте після Другої світової війни це вдалося зробити ефективно, на відміну від часів після Великої війни. Коли приглянутися до історії Ваймарської республіки, то такий сценарій не здається аж таким неминучим. Насправді у тієї форми німецької державності були вельми суттєві можливості зберегтися.

Багато політиків тих часів були доволі успішними, як-от міністр закордонних справ Густав Штреземанн. Як стверджував історик Броніслав Полянський: «.... Як би такі політики, як Штреземанн, були би при владі у Німеччині, то у неї були би дійсні підстави зберегти Ваймарську республіку...»

Однак проблемою на шляху до цього стало навіть не неуспішність чи непопулярність тодішніх політиків у суспільстві, а те, що, коли саму основу цієї держави заклали собою соціалісти, що підняли революцію як проти монархії, так і проти традиційного, правого ладу в державі, то не залишалося надій на те, що, коли колись вони взяли власну ініціативу у свої руки, вони колись відмовляться від неї і перестануть панувати в державі.

Тоді, щоправда, комуністична загроза була загальноєвропейською проблемою, коли не всесвітньою, проте саме в Німеччині вона була особливо гострою. Оскільки ж ліві сили не були поміж собою єдині, то владу в країні могла захопити та їх частина, на сторону якої було більше прихильників не так зі сторони суспільства, як зі сторони зовнішньої політики.

Тому націонал-соціалісти досить уміло ввійшли у німецьку політику. Тоді вони були потрібні. Як би це не було дивно, проте багато чого задля цього зробила і сама влада республіки, тому що приймала рішення, непопулярні серед суспільства.

Так, за їхньою виною через неспроможність держави сплачувати репарації, чия система також була сильно далека від якоїсь там ідеальності, сталась серйозна економічна криза, яка викликала собою гіперінфляцію.

Також, навіть і без того, влада, що її по суті тоді монополізували соціалісти, принципово не влаштовувала політичну правицю тогочасної Німеччини, котра саме вона стала тією силою, що очолила невдалу спробу повернути країну назад, відому як каппівський заколот. Він же собою спровокував повстання комуністів у Рурі.

Це свідчить також і про те, що навіть між лівими політичними силами не всі з них були влаштовані лівим урядом. Проте підтвердження цього з'являлися насправді ще раніше, коли своє невдале повстання вчинила група Спартака.

Проте саме нездатність влади забезпечити порядок на своїй території призвела до того, що його почали забезпечувати вже інші держави, ба й не з мирними цілями.

Навіть якщо згадати про Рапалльський договір, що за собою закріпив стратегічну співпрацю між Радянським Союзом та Німеччиною, то і тут політичні кола Ваймарської республіки показали себе теж не з найкращого боку. Коли вони домовились раніше із більшовиками про співпрацю, пізніше щодо того ж із ними доводилося вже нацистам, проте тепер уже з іншою метою — скинути офіційну владу, хай і мирним шляхом.

Попри те, це теж може свідчити про недалекоглядність політиків тодішньої Німеччини. Тому не видається дивним, що суспільство і не пішло на його захист, коли до влади прийшли нацисти. Їм було набагато зручніше підкоритися владі «сильної руки», що сама б вирішила за них усі їхні насущні питання.

Це добре підмітив 1944 року психоаналітик Еріх Фромм, автор книги «Втеча від свободи». На його думку, німці обрали гітлерівців тому, що не бажали нести відповідальність за власне життя і воліли її перекласти на когось іншого, хто був би вищим від них.

Це був чудовий ґрунт для зародження тоталітарних диктатур. Саме це ми і побачили на прикладі Німеччини: як зі звичайної країни Західної Європи в один момент з'явилася імперіалістична та людиноненависницька система, заснована на страху, ненависті та тотальному контролі всього, що тільки є.

У таких обставинах Німеччина не могла залишитись демократичною: їй би цього не дали особливості тодішнього суспільно-політичного життя.

По суті, Німеччина сама себе загнала в пастку, звідки в такому стані, у якому вона тоді перебувала, просто не існувало виходу: її рано чи пізно захопили б ліві політичні сили, без різниці щодо німецьких соціалістів гітлерівців або комуністів, і створили б свою особисту лівототалітарну державну машину, що була б найстрашнішим наслідком усіх спроб утілення лівих ідей на практиці, що тільки існували в історії.

Поразка Ваймарської республіки була очевидною. За її політичними колами залишалося лише одне: наскільки швидко це відбувалося.

Разом із всесвітньою економічною кризою впала і не без того слабка картина стабільності, і запустила собою всі ті процеси, що й призвели їх до краху. Тому наслідки цих процесів лежать на відповідальності саме тих людей, що були тоді при владі у Ваймарській республіці.

Вони могли б це зупинити, проте вони і не помітили, що стало вже пізно щось робити. Зрештою, винне в цьому само німецьке суспільство: без їхньої безпосередньої допомоги ліворадикал Гітлер би сам точно не зміг би прийти до влади.